Купальска феєрія.
Вони зустрілися випадково у феєричну ніч. Ніч, коли реальне змішується з нереальним, коли оживають забуті легенди і для найсміливіших розквітає папороть...
Він помітив серед чужих примарних облич одне, рідне і далеке. Він знайшов її! Знайшов і втратив серед натовпу, байдужого до його переживань.
Добре, що в нього зберігся її номер. Він натиснув кнопку виклику, не знаючи, що скаже...Її затягнуло у вир шаленого хороводу. Натовп шумів і очікував на диво. Вона ледве почула приглушений звук мобільного телефону... «Я слухаю...»
Слова з’явилися невідомо звідки. Вони лилися нестримним потоком. Він розповідав про те, як жив без неї два таких довгих роки...
Вони стояли на березі річки і дивилися на зорі. Він обіймав тендітні плечі, вдихаючи запах її волосся. Вона відчувала тепло його рук і биття його серця. Вони мовчали, насолоджуюсь неочікуваним щастям.
«Твоє волосся пахне борщем», – раптом сказав він. Вона ображено подумала: «Борщем! Як «романтично»: зірки, Дніпро і... Чому саме борщем? Я користуюсь бальзамом для волосся... І я сьогодні нічого не готувала...». Але вона відкинула ці думки, щоб не сполохнути відчуття паріння...
Вони зустрілися у феєричну Купальську ніч... І ніхто не знав, чим закінчиться їхня зустріч...
Поцілунок за 48 копійок
Вони стояли в ореолі місячного сяйва. Він торкався її обличчя, шаленіючи від оксамитової шкіри. Думки п’яніли та запліталися. Лише одна нав’язливо бентежила його: «Чому вона поруч із ним?.. Адже він не вартий…»
Вона тонула в його очах, кольору неба.
Він завжди вривався до її життя стрімко та бурхливо, залишаючи на серці подряпини. Вона покинула його, переїхала до іншого міста. Але сьогодні він її покликав…«Поцілуй мене», – попрохала вона.
Він губами доторкнувся до її губ. Вона поринула у поцілунок, немов у безодню. «Поклич мене за собою», – подумки благала вона, розуміючи, що скоро їхнє почуття залишиться безпритульним серед нічного міста.
Серця стукали все гучніше і гучніше, доки не злилися в одне велике серце. Їхній Всесвіт – вони самі…
Він бажав її – тут і зараз. Руки, відчуваючи волю, вже плуталися в її сукні, шукаючи тепла…
Раптом, хтось легенько штовхнув його у плече:
– У вас сорак восем капеек не найдется, пжалуста…
Їм забракло повітря. Серце боляче розірвалося навпіл. Уламки Всесвіту розсипалися бруківкою…
Перед ними стояла невідомо на кого схожа істота і канючила:
– Ну дайте сорак восем капеек.
Він, приховуючи тремтіння голосу, грубо відповів:
– А не пішов би ти звідси!
Істота повільно розтанула у темряві…
Вона задумалася. Можливо, це знак: їм варто було зупинитися. Потім розсміялася:
– Давай його наздоженемо. Це ж така дрібниця, сорак восем капеек!..
Вони побігли. За їхніми спинами тріпотіли невидимі крила.
Свежие комментарии